Нікопольський народний хор "Микитин Ріг"
"Люби, оспівуй та вивчай наш рідний
Нікопольський край» – під таким девізом вже 22 роки існує в Нікополі один з
найкращих пісенних народних гуртів. Можна з упевненістю сказати, що ні в
Нікополі, ні в районі, ні в області рівних «Микитиному Рогу» колективів немає.
Унікальність цього творчого гурту в тому, що він не переспівує роками
напрацьований багатьма хорами «хрестоматійний» репертуар з десятків добре
знаних творів, а виконує оригінальні, авторські пісні. А найголовніше – те, що
ця співоча спільнота в своєму суто українському колориті аж ніяк не є «однією з
багатьох», а випромінює козацький дух славетного краю не тільки в музиці та
текстах, а й на якомусь рівні інтуїції, підсвідомості...
Із званням
«народний»
вже 17 років
«Микитин Ріг» можна назвати одним із
перших і вже одним з найстарших у нашому місті поміж співочих колективів, без
якого не обходиться жоден більш-менш значний культурний міський захід. А
народився він ще у 1990 році. Перший склад ансамблю налічував 40 учасників.
Сьогодні ж він складається із 25 співаків різного віку – від 38 до 60 років. У
1995 році гурт брав участь в обласному фестивалі «Козаки в колисках виростають
знов», після тріумфального виступу на якому колективу було присвоєно звання
«народний».
Українську пісню у виконанні творчого
колективу можна чути далеко за межами нашої країни. За двадцятирічну історію
«Микитиного Рогу» складно й підрахувати всі здобуті ним дипломи, кубки,
нагороди, подяки. Ансамбль вже вкотре не віддає лаврів переможця обласного
конкурсу «Козацькими шляхами». Тричі гурт був високо відзначений у столиці –
після виступу на головній сцені країни в палаці «Україна».
У витоків ансамблю стояв талановитий
організатор, співак, музикант Петро Андріанов, який очолює «Микитин
Ріг» і нині.
– Петро Євгеновичу, розкажіть, як виникла ідея створення такого ансамблю,
як це відбувалось?
– Пам’ятаю: ще дитиною я чув, як мати чи то порається по дому, чи то на
сільських вечорницях співає українські пісні. Вони не пройшли повз мене, а
затримались у серці, дали коріння в душі, як подвій якогось рідкісного сорту на
дереві. Я закінчив музичну школу, училище й почав грати на баяні, співати, а
згодом – і збирати народний фольклор. І ось народилася задумка – створити
співочий колектив. Хотілося показати людям українську народну козацьку пісню,
адже наш славетний край дуже багатий на голоси і таланти, це ж просто
невичерпна скарбниця!
Перепустка
до хору –
шалений конкурс
– Перший склад ансамблю, – продовжує Петро Андріанов, – ми відбирали шаленим конкурсом – претендентів було дуже багато. А
відбувалось це при клубі «Романтик» НЗФ, в рамках цехової самодіяльності, коли
кожен цех виставляв свої таланти на огляд. Журі, до складу якого входив і я,
відібрало найкращих для загальнозаводської самодіяльності. Із того «стартового»
складу залишився у нас лише Роман Власенко, до речі, який тоді був наймолодшим
серед нас.
– Відомо, що ансамбль
бував на гастролях за кордоном. Як іноземці сприйняли українську пісню?
– За кордоном ми були лише раз на запрошення чеського феросплавного заводу,
ще в 90-х роках. Наш співочий тур Чехословаччина – Німеччина – Франція вдався
на славу (завдяки фінансуванню з боку НЗФ та організаційній допомозі Клавдії
Михайлівни Нагорної). Окрім закордонних сцен, співали скрізь, де це було
можливо – на перонах, на автобусних зупинках. Іноземці щиро аплодували нам,
вони завжди сприймають українську пісню, фольклор «на ура!». Вони виховані так:
закохуючись у рідне, поважати й не своє. А український фольклор є принаймні не
менш мелодійним, аніж грузинський, ірландсько-кельтський, балканський чи то
італійський. І можу з упевненістю сказати, що фольклор сприймають завжди
позитивно (згадаймо, який успіх на «Голосі країни» мали Тоня Матвієнко або
Ілларія!), а от естраду, «попсу» – ні. На жаль, зараз для закордонних гастролей
таких великих коштів ніхто не надає. Є нагода і можливість – виступаємо по
містах області й України.
Як підкорюються столиці
– Як «Микитин Ріг»
потрапив на головну сцену країни у Києві? Яку пісню тоді заспівали –
пам’ятаєте?
– В палаці «Україна» ми були тричі. Це був конкурс-відбір, який проходить
щороку. Такими виступами кожна область країни звітує за роботу, досягнення в
культурній сфері. Ми пройшли місцевий та обласний відбори. Разом з нами до
столиці їздили такі відомі в області гурти, як: «Веселі нотки» з Марганця,
«Дивоцвіт», «Хлопці з Голубівки», хор «Калина». Але ми єдині «пройшли» на
заключний концерт переможців. У блоці виступів на козацьку тематику співали
одну з найулюбленіших наших пісень «Гей, Ви, браття – козаченьки!». А пісню нам
вибрало журі конкурсу. Стояти й співати на одній сцені з найкращими
професійними й аматорськими гуртами зі всієї У країни – чи мріяли ми про таку
честь? Це було неймовірно!
– Який вигляд має народний
гурт сьогодні і як він розвиватиметься у майбутньому? Які творчі задуми
хотілося б реалізувати?
– У «Микитиному Розі» окремо виділені жіночий, чоловічий та змішаний склад.
Крім цього є солісти, дуети, тріо, ведучі, актори, танцюристи. Анатолій Бобров
виступає як сольний вокаліст, так і в дуеті з Галиною Айгензейєр. Дуже сильний
дует – подружжя Наталі та Володимира Черепів. Популярні наші солістки Ірина
Бондаренко та Анна Медіна. А Микола Гречаний і Анатолій Салюк добре опанували
амплуа гумористів. З нами постійно співпрацюють козаки й козацькі товариства.
До речі, у колективі співають не тільки нікопольці, постійно приїжджають на
репетиції співаки з Марганця, Червоногригоровки.
Безперечно, у такому мистецтві повинна
бути спадковість: хтось має продовжувати справу патріотичного пробудження
засобами пісні й народної творчості в Нікополі. Вкрай потрібно створити
матеріальну базу для творчої лабораторії «Микитин Ріг». Молодь не сприймає
консерватизму та «нафталіну» – її треба приваблювати модерновим обладнанням,
студією звукозапису (до речі, у нас в Нікополі немає жодної – хіба що аматори
на квартирах якось пишуть звук та навіть пісенні альбоми!), сучасними ритмами,
поїздками та участю в різноманітних конкурсах, фестивалях поза межами міста. На
це, звісно, постійно потрібні гроші. Хочеться зробити й молодіжний осередок. Ми
вже залучили талановитих маленьких співачок із гурту «Мальви», які залишились
без керівника.
На виступи ми об’єднуємось з народним
танцювальним ансамблем «Радість» під керівництвом Олександра Міщенка.
Професійні інструментальні акомпаніатори з музичної школи кілька разів наживо
виступали разом з нами. Проте, щоб об’єднатися, скомпонувати та налагодити таку
потужну постійну роботу, проводити репетиції, людям (кажу про це вже вкотре!)
потрібно платити хоч якусь копійку. Ця ідея – створити цілий ансамбль на зразок
«Славутича» – не дає спокою мені вже давно, але рано чи пізно – я в це вірю! –
таке станеться.
Пісень назбиралося вже
на власні концерти!
До речі, гурт не обмежується суто
народними, фольклорними піснями – виконує й естрадні, класичні, популярні пісні
народного спрямування й звучання. І як наголошує Петро Євгенович, репертуар
пісень «Микитиного Рогу» вже такий багатий, що ансамбль вже є можливість
збирати зали для окремих власних концертів. Варто лишень пригадати грандіозні
надзвичайно яскраві святкування ювілею Миколи Гречаного, 20-тиріччя «Микитиного
Рогу» у Міському палаці культури, Свято Меду, Новорічні святки на площі,
Масляну…
Найулюбленіші пісні колективу: «Гей Ви,
браття-козаченьки», «Степом, степом…», «Плач чайки», «Ой, дьор я гуляла», із
гумористичних – «У садочку на пеньочку» тощо. Гурт залюбки спілкується й
обмінюється своїми знаннями, вміннями й репертуаром з іншими народними гуртами
країни. Зокрема, Полтавському народному хорові «Жайвір» подаровано одну із
кращих пісень – «Поможи, Святий Боже». «Брендовою» піснею гурту, що виконується
на всіх заходах, стала «Нікопольський край», яка була написана місцевим автором
Миколою Нетребою п’ять років тому.
Секрет і запорука успіху народного
ансамблю – його учасники: талановиті, колоритні, чарівні й водночас дуже
прості. Вони є справжніми носіями та зберігачами оригінальної автентичної
української сучасної народної фольклорної культури – а це вкрай важливо для
Нікопольського краю й України взагалі. Співаків гурту досить складно назвати
колегами, це – сім’я. Рідко почуєш тут формальні звертання по імені й по
батькові, частіше: «дівчата», «хлопці», «шановні», ласкаві звернення по імені.
А Петра Євгеновича поміж собою лагідно називають «батьком». У кожного гуртківця
є свої буденні проблеми, діти, онуки, робота, але за рідкісним винятком вони
відмовляють собі у задоволенні прийти, а дехто й приїхати з іншого міста на
репетиції.